Механізми дії глюкокортикоїдів у ревматології: від історії до сучасності

Історичний контекст і відкриття глюкокортикостероїдів

Незважаючи на стрімкий розвиток науки та появу нових терапевтичних стратегій, глюкокортикостероїди (ГК) залишаються незамінними у лікуванні аутоімунних захворювань. Саме їм люди з ревматоїдним артритом (РА) протягом десятиліть завдячували можливістю зберігати рухливість, самовиражатися та покращувати якість життя.

Першим, кому пощастило відчути цей ефект, був французький художник Рауль Дюфі. У 1951 році, коли артрит значно обмежував його рухи, саме глюкокортикостероїди повернули йому здатність працювати. 

Завдяки цьому світ отримав не одну яскраву картину, а історія ревматології – один із найпереконливіших доказів ефективності цих препаратів.

Від перших відкриттів до сучасних підходів – механізми дії глюкокортикоїдів і досі залишаються предметом активного вивчення.

Глюкокортикостероїди в терапії ревматоїдного артриту

Ревматоїдний артрит (РА) є хронічним запальним захворюванням, тому основні терапевтичні підходи традиційно були спрямовані на вплив на імунні клітини та їх медіатори. У сучасній ревматології застосовують як протизапальні, так і імуносупресивні методи лікування, зокрема біологічні препарати, що модифікують перебіг хвороби. До них належать інгібітори фактора некрозу пухлини (TNF)-α, такі як адалімумаб і етанерцепт, блокатори інтерлейкінових шляхів – анакінра (антагоніст рецептора IL-1) і тоцилізумаб (спрямований на рецептор IL-6), а також абатацепт, який запобігає активації Т-клітин.

Попри ефективність цих терапій, приблизно 30–40% пацієнтів із РА не досягають достатнього контролю захворювання. Саме тому глюкокортикостероїди (ГК) і досі залишаються важливим компонентом лікування, забезпечуючи потужний протизапальний ефект. Однак їхнє тривале застосування пов’язане з серйозними побічними явищами, зокрема метаболічними порушеннями, остеопорозом та підвищеним ризиком розвитку цукрового діабету. Це ставить перед науковцями завдання пошуку оптимальних стратегій використання ГК, що дозволять зберегти їхні терапевтичні переваги, мінімізуючи небажані наслідки.

Механізми дії глюкокортикостероїдів

Глюкокортикоїди взаємодіють з внутрішньоклітинними рецепторами, що призводить до регуляції експресії сотень генів, зменшуючи продукцію прозапальних цитокінів і впливаючи на функціонування імунних клітин. Основні механізми дії ГК включають:

• Пригнічення активності NF-κB, що зменшує синтез медіаторів запалення.
• Зниження проникності судинної стінки, що зменшує набряк і інфільтрацію тканин лейкоцитами.
• Імуномодулююча дія – зменшення активації Т-лімфоцитів та їх продукції прозапальних інтерлейкінів.
• Гальмування вивільнення арахідонової кислоти, що знижує синтез простагландинів та лейкотрієнів.

Проблеми довготривалого застосування

Попри ефективність, тривале застосування ГК пов’язане із серйозними побічними ефектами:

• Остеопороз – прискорена резорбція кісткової тканини.
• Метаболічні порушення – інсулінорезистентність, дисліпідемія.
• Підвищений ризик серцево-судинних захворювань.
• Синдром Іценко-Кушинга при високих дозах ГК.

Перспективи та альтернативи

Останні дослідження зосереджені на розробці селективних кортикостероїдів, які зможуть зменшити запалення без значного впливу на метаболічні процеси. Крім того, комбіновані схеми лікування з використанням мінімальних доз ГК у поєднанні з біологічними препаратами можуть покращити контроль захворювання та мінімізувати ризики ускладнень.

Таким чином, глюкокортикостероїди залишаються важливим інструментом у ревматології, однак їх застосування потребує індивідуального підходу, ретельного моніторингу та подальших наукових досліджень для оптимізації їхнього використання.

Більш детально ознайомитися можна тут: https://ard.bmj.com/content/83/12/1603