Синдром Леффлера: клінічний орієнтир для пульмонолога

 Синдром Леффлера — це форма простої легеневої еозинофілії, яка проявляється тимчасовими мігруючими інфільтратами в легенях та еозинофілією периферичної крові. Це доброякісний, самообмежувальний стан, що найчастіше виникає на тлі паразитарних інфекцій (зокрема Ascaris lumbricoides) або гіперчутливості до лікарських засобів. Вперше описаний у 1932 році Леффлером, а у 1952 році включений до класифікації п’яти основних типів еозинофільних легеневих синдромів.

Клінічна картина
У більшості пацієнтів перебіг захворювання безсимптомний або малосимптомний. Найчастіші скарги включають сухий кашель, задишку, хрипи, іноді — субфебрилітет, міалгії, кропив’янку чи анорексію. Симптоми зазвичай тривають 2–3 тижні. У дітей клінічна картина може бути більш вираженою.

Патофізіологія
Захворювання виникає внаслідок транзиту личинок паразитів через легеневу тканину, що супроводжується імунною відповіддю з активацією еозинофілів. Типовий приклад — життєвий цикл Ascaris lumbricoides: після інвазії яйця розвиваються до личинок у кишечнику, мігрують у легені, потім через бронхіальне дерево — знову в шлунково-кишковий тракт. Важливу роль у розвитку еозинофілії відіграє інтерлейкін-5 (IL-5), який регулює продукцію, активацію та виживання еозинофілів. Показано, що T-клітинна відповідь критично необхідна для формування легеневої еозинофілії.

Причини
Найчастіше синдром Леффлера викликають:

Паразитарні інфекції:

• Ascaris lumbricoides
  
• Strongyloides stercoralis
  
• Ancylostoma duodenale
  
• Necator americanus
  
• Toxocara canis/cati
  
• Fasciola hepatica
  
• Paragonimus westermani
  

Медикаментозна еозинофілія:

• Антибіотики: пеніциліни, дапсон, нітрофурантоїн, кларитроміцин
  
• Протисудомні: фенітоїн, карбамазепін, вальпроєва кислота
  
• НПЗЗ: ібупрофен, напроксен, диклофенак
  
• Інші: метотрексат, каптоприл, сульфасалазин
  

У 30% випадків причина не встановлюється — така форма вважається ідіопатичною.

Діагностика
Клінічне обстеження повинно включати оцінку симптомів, соціального анамнезу та нещодавніх подорожей, а також детальний перелік прийнятих медикаментів.

Лабораторні обстеження:

• Загальний аналіз крові — помірна еозинофілія (5–20%, іноді до 40%)
  
• Загальний IgE — часто підвищений
  
• Дослідження калу — яйця паразитів з’являються через 6–12 тижнів після інфікування
  
• Аналіз мокротиння, аспірати шлунка — можуть містити личинки паразитів
  
• Бронхоальвеолярний лаваж — підвищення рівнів еозинофілів, лімфоцитів, іноді нейтрофілів
  

Рентгенографія грудної клітки:

• Мігруючі, округлі або неправильні інфільтрати діаметром кілька сантиметрів
  
• Зазвичай зникають через 2–4 тижні
  
• Іноді спостерігається тимчасовий плевральний випіт
  

Комп’ютерна томографія:

• Ознаки “матового скла” навколо вузлів
  
• Гало-ефект
  

Диференційна діагностика

• Токсокароз
  
• Легеневий варіант гіпереозинофільного синдрому
  
• Хронічна еозинофільна пневмонія
  
• EGPA (Churg–Strauss)
  
• DRESS-синдром
  

Лікування
У більшості випадків лікування не потрібне. Симптоми зникають спонтанно.

Якщо встановлено паразитарну етіологію — призначають антигельмінтні засоби (альбендазол або мебендазол).

У разі медикаментозної природи — негайна відміна підозрюваного препарату.

У важких або затяжних випадках показане короткочасне застосування системних глюкокортикостероїдів.

Прогноз
Загалом сприятливий. Ускладнення виникають рідко. Повторну рентгенографію та контроль загального аналізу крові слід проводити через 4–6 тижнів для підтвердження повного одужання.

Окремо описано рідкісні випадки ендокардиту Леффлера на тлі гіпереозинофілії, які потребують спеціалізованого лікування.