Хвороба Мондора: рідкісний, але важливий діагностичний феномен

Хвороба Мондора — рідкісний, доброякісний, але клінічно значущий стан, що характеризується поверхневим склерозуючим тромбофлебітом підшкірних вен передньої стінки грудної клітки. Вперше детально описана Анрі Мондором у 1939 році, вона часто імітує злоякісні ураження молочної залози, що робить її важливою для диференційної діагностики у практиці лікаря будь-якого фаху.

Клінічна характеристика

Типовий клінічний перебіг починається з раптової появи підшкірного болісного тяжа — червоного, чутливого при пальпації. З часом він ущільнюється, стає безболісним, перетворюючись на жорстку фіброзну смугу, що створює враження натягу шкіри або її втягнення.

Хвороба зазвичай вражає торакоепігастральну, латеральну грудну або верхню надчеревну вени, розташовані вздовж передньолатеральної поверхні грудної стінки. Верхньо-внутрішні відділи молочної залози при цьому не залучаються.

У чоловіків може спостерігатися аналогічне ураження підшкірних вен статевого члена — так звана хвороба Мондора статевого члена. У таких випадках ущільнення зазвичай розташоване вздовж тильної поверхні й не супроводжується болем.

Інші локалізації включають пахову ділянку, передню черевну стінку, пахвові западини (так званий синдром пахвової павутини), ліктьову ямку та навіть задню поверхню шиї.

Патогенез

Патофізіологія захворювання багатофакторна. Основними механізмами вважають:

• механічний тиск або травму (зокрема від тісного бюстгальтера, хірургічних маніпуляцій, інтенсивного фізичного навантаження, гоління пахв);
  
• застій венозної крові з утворенням локального тромбу;
  
• повторювані рухи грудних м’язів, що призводять до розтягування венозної стінки;
  
• гіперкоагуляційні стани та імунні реакції;

Епідеміологічні дані

Загалом у світі описано менше 400 клінічно підтверджених випадків хвороби Мондора. Частота її розвитку після мастектомії чи естетичної мамопластики становить близько 1%.
Захворювання у три рази частіше зустрічається у жінок, переважно віком 30–60 років, хоча описані випадки в осіб будь-якого віку. Расової чи етнічної схильності не виявлено.

Асоціації та фактори ризику

Хвороба Мондора може виникати після:

• мастектомії, редукційної або реконструктивної мамопластики;
  
• біопсії молочної залози, пункції під контролем УЗД;
  
• травми (зокрема при розриві імплантату);
  
• видалення пахвових лімфатичних вузлів;
  
• інтенсивних фізичних тренувань, особливо грудних і черевних м’язів;
  
• носіння надмірно тісної білизни.

Диференційна діагностика

Важливо відрізнити хворобу Мондора від:

• запального раку молочної залози — при Мондора біль і тяж з’являються раптово й з часом зменшуються;
  
• абсцесу молочної залози — при абсцесі біль значно вираженіший, є ознаки інтоксикації;
  
• метастатичних уражень шкіри, целюліту, вузлуватої еритеми;
  
• лімфангіектазії чи лімфангіоми;
  
• невенеричного склерозуючого лімфангіту статевого члена — подібний за клінікою, але має іншу патоморфологію.

Діагностика

Діагноз встановлюється клінічно.

• Мамографія зазвичай не демонструє патологічних змін.
  
• Ультразвукове дослідження може показати тромбовану підшкірну вену та виключити об’ємні ураження.
  
• Лабораторні дослідження не мають діагностичної цінності.
  

Перебіг та прогноз

Хвороба Мондора має доброякісний, самообмежувальний перебіг. Протягом кількох тижнів тромб організовується, реканалізується, а залишкова тяж поступово зникає.
Проте в окремих випадках синдром може бути ознакою паранеопластичного процесу, тому пацієнт потребує динамічного спостереження.

Лікування

Специфічної терапії не існує.
Застосовують симптоматичне лікування:

• теплі вологі компреси;
  
• нестероїдні протизапальні препарати при болю;
  
• помірне обмеження фізичних навантажень.

Освітня робота з пацієнтом

Пацієнтку слід поінформувати, що хвороба Мондора не є передвісником раку молочної залози, проте вимагає спостереження та періодичного обстеження (клінічний огляд, мамографія, за показами — МРТ або УЗД).

Висновок

Хвороба Мондора — рідкісне, але клінічно важливе захворювання, яке має доброякісний перебіг і добре піддається консервативному веденню. Знання її клінічних ознак дозволяє уникнути непотрібної паніки, надмірної діагностики та невиправданих інвазивних втручань. Водночас лікар повинен залишатися настороженим щодо можливого зв’язку із злоякісними процесами, особливо у пацієнток з факторами ризику раку молочної залози.